Не згасни, свічко Пам’яті!

Історія України

Гончаренко О.В.

вчитель історії

Штучно організований голодомор – одна із найстрашніших трагедій в історії українського народу і один із найбільших злочинів сталінщини перед українством.

Голод в Україні 1932-1933рр. – явище, про яке ми не можемо і не сміємо мовчати.

Тому обов’язок вчителя історії – передати цю страшну правду наступним поколінням.

Урок пам’яті жертв голодомору « Не згасни, свічко Пам’яті!» допоможе учням усвідомити весь трагізм подій 1932 – 1933років, їх обов’язок вшановувати пам'ять жертв сталінської політики геноциду українського народу.

На уроці передбачається використання ТЗН, дослідницько-пошукова робота, використання евристичної бесіди.

Рекомендовано для вчителів історії, української мови та літератури, класних керівників загальноосвітніх середніх шкіл.

Мета:     на основі документальних фактів розширити знання учнів про страшну трагедію 19332-1933 років; використовуючи краєзнавчий матеріал, поглибити знання учнів про історію рідного краю в трагічні 30-ті роки;

сприяти виробленню в школярів об’єктивної оцінки трагічних подій; допомогти учням усвідомити трагедію народу, трагедію окремої людини;

виховувати в учнів повагу до трагічних сторінок історії України, якою б страшною вона б не була.

Обладнання. Виставка літератури, ікона Божої матері, уквітчана рушниками, квіти, перев’язані чорною стрічкою, виставка ілюстрацій і картин про голодомор, технічні засоби навчання. На кожному столі – запалена свічка.

Епіграф.

Блаженні засмучені, бо

вони будуть утішені.

Блаженні голодні та спрагнені

праведности, бо вони нагодовані будуть.

Блаженні чисті серцем,

бо вони будуть бачити Бога.

(Євангеліє від св. Матвія 4,5)

Хід уроку

(Лунає музика – «Місячна соната» Л.Бетховена)

Ведучий 1.             Затремтів і розсипався спів:

Він тривав усього лиш хвилину…

Добрий янгол із неба злетів –

Безтурботно співати хотів,

Та не зміг безтурботно…

Бо побачив:

Сумну, мовчазну,

Всю згорьовану

Матір свою – Україну.

Ведуча 1. Повернути народові історію, а історії – правду.

…Як голодний хлібороб доживав до лободи, до листя на деревах, а тоді відчайдушно марив, як би то дожити до колосків. Дехто доживав до колосків, як уже в наступне десятиліття доживав до Перемоги. Людські серця здригаються від правди про голод на Україні в тому злощасному 1933 році.

Ведучий 2.  Цей етап людського серця не залежить ні від місця проживання, ні від громадянства – настільки вражає глобальність трагедії підступність її організаторів.

Одна пам'ять – найдостовірніше історичне джерело.

Учень 1. Пішла біда із торбиною

По всій Україні,

Несла вона заплакані

Очі свої сині.

Учень 2. Ішла вона дорогами

Босими ногами,

Дать поїсти б біді хліба –

Нехай сяде з нами

Учень 3 В степах вона ночувала,

В гірких травах спала,

Не проснулась, не вернулась:

Тополею стала.

Учень 4. Біда ішла понад Дніпром

Понад синім морем

З сусідами поділилась

Голодом та горем.

Учень 5.  Була весна буяло все;

Над світом небо голубіло

Та не було дня без біди,

Яку зазнала Україна.

Учень 6.  Цвіли садки, співали бджоли,

Гуляв десь вітер в чистім полі.

Та на спочинок тут лягли

Вродливі ще малі три долі…

Учень 7.  І в ту весну голодную,

В гірку страшну днину

Мала доля поминала

Всю свою родину.

Учень 8.  Правда йшла з бідою рядом,

В землю з нею ляже,

Та із ями правда вийде –

Й нам про все розкаже.

Ведуча 2.  Продовж десятиліть голодомор 1932-1933 років був оточений у першій в світі країні соціалізму тотальною змовою мовчання: мільйонів смертей ніби й не було.

         Тяжко повертає собі народ України духовне здоров’я. Жаданий драматичне його очищення, радісне гірке його воскресіння.

Вчитель. Жахлива трагедія – голодомору – для українського селянства почалася зі «сталінського стрибка» в індустріалізації та славнозвісної «суцільної колективізації».

         Зиму 1931-1932 років селяни України ледве пережили. Коли влітку заколосилися лани, працівники НКВС та ДПУ за допомогою активістів з числа незаможних селян почали виловлювати «перукарів», тобто тих, хто ночами зрізував колоски.

         Для захисту соціалістичної власності ЦВК та РНК СРСР прийняли Закон від 7 серпня 1932 року «Об охране имущества государственных предприятий, колхозов и кооперации и укреплении общественной (социалистической) собственности»,  текст якого корегував особисто Й.Сталін.

         У народі цей закон назвали «Законом про п’ять колосків». За неповних п’ять місяців дії цього закону на Дніпропетровщині було засуджено 5215 осіб, із них 174 – до розстрілу.

(На фоні музики – «Реквієм» В.Моцарта)

Учень 1. … Не шумлять явори над дорогами,

Лиш пеньки світляками горять,

Без гоміння над голими луками,

Спить сплюндрована рідна земля.

Учень 2.  І от приходить 33 рік,

Його проклятим називали люди.

В коморах, клунях, кожен кут, засік

Мітла червона вимела усюди.

Учень 3.  В колгосп погнали коні та воли,

Вози, плуги і борони забрали,

Одних людей на північ повезли,

А інших смерть голодна доконала…

Ведучий 1. Тільки правда здатна зняти наслідки шоку, заподіяного епопеєю насильницької колективізації голоду, розкріпачити волю людей.

         Тільки висповівши минулі страждання, викричавши давній біль, крок за кроком пройшовши заново хресний шлях своєї далекої і близької історії, віднайде себе наш народ гідний прекрасної долі.

Ведуча 1. Хліб був, і то не за тридесять земель, а на території районів, де голод косив людей. Під надійною охороною вилежувалися хлібні гори на складах «Заготзерна». Працювали на всю потужність спиртові заводи, переганяючи зерно на спирт. Люди бачили це, до краю змордовані, вже «ходячі мерці». Вони добирались на досяг руки до рятівних і недосяжних хлібних припасів і вмирали тут-таки голодною смертю, або від кулі вартового.

         Так, було чим рятувати мільйони людей.

(Учень і учениця. На фоні музики твору Й.Баха)

         - Хто це? Чий голос щоночі просить: «Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця!»

         Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій, у якого дика саранча забрала до зернини.

         Богородице! Матір наша небесна! Свята Покрово! Покровителька люду свято руського! Куди ж ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і народ мій на поталу червоних дияволів?

         Чи ж не бачити, що вони доточують кров із могутнього українського дерева? Чи ж не бачите криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачите, що то не Україна вже, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні?

         Господи! Страждання, муки й горе мого народу до Всевишньої скорботи зарахуй, і біди й погибель від землі й народу сущого відведи. Нині, прісно і навіки вічні відведи! Амінь.

Ведучий 2. Вшануймо  хвилиною мовчання пам'ять жертв голодомору,

який забрав життя мільйонів людей.

(На екрані з являються слайди)

Учень Не забуду,  не прощу нічого:

Ні образи, ні малої кпини,

Ні розбою денного нічного,

Ні сльози, ні крові крапелини.

Ні хлібини, а ні бадилини –

Видурених, вкрадених, віднятих,

З пожарища – жодної вуглини,

Сподівань – потятих, розіп’ятих…

Все затямлю: зламану присягу,

Небо чорне від німого крику,

Злиднями зацьковану відвагу,

А від так покору без язику

Думки, що труїлися навмисне

Чадом безсоромної облуди,

Мученого слова, болю пісні –

Доки жити буду, не забуду.

Серця невигойної оскоми,

Терну, що не п’яти – душу коле,

Не забуду, не прощу – нікому!

Не забуду, не прощу – ніколи!

                                     Прокопенко Г.Н. «Не забуду, не прощу» (очевидець голоду, житель                                 м. Дніпропетровська)

Ведуча 2. Відновлюємо правду тих днів, відкриваймо трагічні сторінки історії нашого народу. В ім’я тих, ще не відомих, хто ліг у придорожніх ровах у нашвидку викопаних ямах, що стали братськими могилами. В імя тих, хто пропав безвісти на чужій стороні, хто загнаний голодом знайшов вічне пристанище на заміському смітнику.

         Згадаймо тих, хто постраждав у зловісному 33-му.

Ведучий 1. Жителька селища Васильківки, свідок голодомору, Малишко (Сальниченко) Надія Йосипівна, 1919 року народження, згадує у своїх спогадах.

(На фоні музики учні із свічками читають уривки із спогадів)

Учень 1. В цьому матеріалі не змінено жодного імені героїв із Васильківського низу.

         Давайте пройдемо короткий відрізок Стовпової вулиці (вулиця Леніна) від Кошелевого кутка до Малютиної крамниці – тут чи й півкілометра буде і заглянемо до кожного двору та подивимося, хто, як прожив 1933 рік.

Учень 2. Злиденні пожитки Йосипа Сальника розпродали, забрали все продовольство, а сім’ю розігнали.

Учень 3. Ковалі – Антон і Оришка – померли голодні.

Учень 4. Кущевських розкуркулили, вигнали із хати. Дід Яким та двоє діток померли, а молодих вітром рознесло невідомо куди.

Учень 5. У Соколів теж хату забрали в ній була колгоспна кухня.

Учень 6. Малютів обібрали до нитки, забрали будинок і крамницю. Вся сім’я із п’яти чоловік померла.

Учень 7. Велику сім’ю Коломійців, рідкісних ковалів - умільців, культурних майстрів - механізаторів, пограбували, забрали майно і вигнали із хати.

Учень 8. Василя Баглая розкуркулили. Василь та дружина Одарка померла. Залишилося троє дітей: Клава – 10 років,  Маня – 8 років, Ліда – 5 років. На торгах хату Баглая купила за 20 карбованців розбитна і нахабна Босенко Одарка. Прийшла в куплену хату, а діти в холоді і в голоді. Вона повикидала дітей у мороз і сніговицю. Був уже вечір, діти в городах та  терняках заблукали та там і замерзли.

Учень 9. На півкілометровому відрізку Стовпової вулиці від голодної смерті померло 32 людини. Задумаймося!

Ведуча 1. Із кожної тисячі селян 300 вмирало голодною смертю. І шукали живі своїх близьких серед висохлих тіл, звалених до яру, і, знайшовши, заспокоювалися тихо. І було це жахливіше за крик. А ті, хто чекав на голодну смерть і неминучу божевілля, благали опинитися в тому яру, а не залишитися самотніми в мертвій хаті і мучитися, бо дуже хотілося їсти. Вимирали цілі села.

Ведучий 2. Села були завалені трупами людей. Були численні випадки людоїдства і трупоїдства. Деякі селяни, збожеволівши від голоду, вбивали і їли власних і чужих дітей. Без сліз не можна читати вірш Павла Ткачука «Слово з того світу».

Мене забрали нелюди од мами

Аж затремтіла навесні гроза…

Та я все плачу, людоньки, дощами,

Коли у вас не скотиться сльоза.

Коли вам тяжко всіх таких згадати,

Сльозу зронить за вічний упокій,

Прийду до вас я літом благодатним…

І розів’ю на щастя тепловій.

А потім сонцем знову засміюся –

Житам наврочу гінко прорости…

Лишень одного, людоньки, боюся –

Як нам Вкраїну нашу вберегти.

Ведуча 2. Про ці страшні роки розповідають нам бабусі й дідусі, яким розповідали їхні батьки, котрим пощастило вижити.

         Надаємо слово очевидцям голодомору.

Заключне слово вчителя. Ми вклоняємося жертвам голодомору. Схиляємо голову перед могилами невинних людей, замучених голодною смертю. Спільною молитвою по жертвах голодомору звернемося із закликом до всіх – 1932-1933 роки не повинні повторитися!